«Мені не потрібна була жалість, я потребувала підтримки». Історія Катерини, клієнтки й практикантки «Бачити серцем»

Катя познайомилася з «Бачити серцем» спершу як клієнтка. Перше знайомство її доньки Олі відбулося з нами близько десяти років тому на новорічній вечірці. Потім Оля була в другому, третьому «Космотаборах». Окрім цього, дівчина навчалася у школі від «Бачити серцем». 

Під час третього «Космотабору» у Каті діагностували онкологічне захворювання. Вона впоралася з лікуванням самотужки, але потому, 2021 року, керівниця Психологічного хабу Наталя Гладких запропонувала жінці 10 безоплатних психологічних консультацій. Ми якраз мали для цього ресурс.

Свою переддипломну практику Катерина також проходила в «Бачити серцем». Її магістерський проєкт був присвячений темі кризових переживань батьків дітей з інвалідністю. Психологині психологічного хабу «Бачити серцем» Наталя Гладких і Світлана Небесійчук скеровували Катерину в науковому дослідженні, передивлялися матеріали для її авторської тренінгової програми, давали поради.

До роботи з Наталею я мала досвід спілкування з іншими психологами. 

На зустрічах з ними я відчувала себе сильнішою за них. Коли я розповідала про своє життя, а це втрата однієї дитини при народженні (я мала близнюків), інвалідність другої дитини та втрата її підлітковому віці, моє онкологічне захворювання, я ніколи не подавала це як трагедію, я просто розказувала про події, які сталися в моєму житті. Здебільшого психологи починали співчувати мені та жаліти мене. В ті миті я теж починала жаліти себе разом із ними. Мені це не просто не допомагало, а навпаки починало руйнувати мій стан балансу і зосередженості на поставлених цілях. Мені не потрібна була жалість, я потребувала підтримки і допомоги в пошуку внутрішніх ресурсів.

Так було до того, поки моїм психологом не стала Наталя. Вона запропонувала мені психологічні консультації. На той час “Бачити серцем” вже були для мене родиною. Я відчувала з командою взаєморозуміння, бо тут з інвалідності не роблять трагедії. Дитина — це перш за все дитина. Спершу дитина, а потім вже її діагнози та інвалідність. Тож коли Наталя запропонувала мені психологічну підтримку, я подумала, чому б і не спробувати.

Завдяки роботі з Наталею у мене з’явилося розуміння самої себе. Вона відкрила мені мене. Вона професійно підсвітила те, чого я не помічала ніколи. І це значно покращило якість мого життя.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми з донькою були на Кіпрі, потім переїхали в Німеччину. Наталя запропонувала проводити онлайн-сесії раз на тиждень, взяла мене в довготривалу терапію. Завдяки цьому, попри те, що я була в незнайомій для себе країні, я завжди знала, що я не одна. Мені завжди є до кого звернутися за підтримкою. Наталя почала зрощувати в мені мою “дорослу частину”, яка в свою чергу почала піклуватися про “внутрішню дитину” і робити її щасливою.

10 березня 2023 року моя донька Оля стала янголом. Наталя була однією з найперших людей, яким я про це повідомила. Я написала своїм рідним і Наталі. Вона сказала, що крім наших запланованих онлайн-зустрічей, ми можемо бути на зв’язку в будь-яку мить, як тільки в мене буде в цьому потреба. Цю трагічну подію я змогла сприйняти і пережити “по-дорослому”, не розклеїлась попри нестерпний біль втрати, а навпаки зосередилась на тому, які мої наступні кроки (оформлення документів, повернення в Україну, поховання Олі, а про решту я подумаю пізніше). Я все спланувала й зробила. “Бачити серцем” опублікували у себе історію про Олю, і мені написало багато людей. Це було так цінно — відчувати потужну підтримку, не бути самотньою в нерідній країні.

За своєю першою освітою я фінансистка, і до декрету збудувала гарну кар’єру в банківській галузі. Але з народженням дитини з декрету я так і не вийшла, бо у Олі було виявлено тяжку форму ДЦП. Майже 14 років я не могла займатись професійною діяльністю, бо займалася доглядом за дитиною. Коли я повернулася в Україну, то дізналася про благодійну організацію “Діти Героїв” і пішла туди працювати. Я подумала, що можу встановити баланс: там діти, які втратили батьків, а я втратила дитину. На той момент ця робота і відчуття, що моя діяльність може бути корисною для такої важливої місії, як допомога дітям, надавало сенсу моєму життю. Утім, мене продовжувала цікавити тема психології.

Я бачила, як я змінилася, якою стала, якими виваженими й дорослими стали мої дії. Зник страх перед невідомим. Одного дня я подумала, що маю попіклуватися про свою власну “внутрішню дитину”. А ця дитина хотіла розвиватися. Тож 2024 року я вступила на магістратуру в університет імені Грінченка на фах «Екстремальна та кризова психологія». Я пішла в “самий біль”, бо сама змогла його пережити і інтегрувати в своє життя, й припускала, що можу допомагати іншим.

Через рік навчання я зрозуміла, що мені замало академічних знань, і тому додатково я пішла навчатися психотерапії по методу Consonance Therapy. Він якраз спрямований на вирощування “дорослої частини” у людини. Для того, щоб мати змогу оплачувати своє навчання, мені довелося змінити роботу.

Після закінчення університету я зрозуміла, що хочу і зможу працювати психологом. У мене виходить використовувати знання, і коли я ними ділюсь з клієнтами, то я наповнююсь. Я би хотіла донести ще таку думку: ніколи не пізно починати щось нове, особливо навчатися. Зараз мені 48 років, і серед мого оточення є багато людей, для яких дивно, що в такому віці я вирішила здобувати нову освіту і будувати зовсім інший професійний шлях. На мою ж думку, якщо людина хоче перетворити своє захоплення в професійну діяльність, то її вік взагалі не може бути перепоною на цьому шляху. Перепони лише в нашій голові — ну, тут вже до психолога треба звертатись.

”Бачити серцем” — це моя любов уже багато років. Я дякую за організації за підтримку на різних етапах життя й фахову спільноту, частиною якої я тепер також є.

Зараз Катерина вже працює з першими клієнтами й паралельно продовжує навчання.